Поезія Оріслава Ісика

ПЕРУНЕ МІЙ !

 

Перуне мій, здіймись крізь грози,

Розбий кайдани на душі!

Той, хто знайшов свій шлях в Христосі,

Нехай загине на мечі!

 

Перуне мій, прокинься в грудях,

Веди мене в священний бій!

Того, хто креслить хрест на людях,

Нехай понищить погляд твій!

 

Перуне мій, дай свою силу,

Шлях перемоги нам вкажи,

Той, хто народ веде в могилу,

Нехай же зникне назавжди!

 

Перуне, мій славетний боже,

Коли стоїш ти на чолі,

Нас ворог злий не переможе

На нашій Матінці-Землі!

 

2 грудня 2003 року.

 

Неначе хмари сонце вкрили,

Ти невідомо зараз де.

Пішла й з думками залишила:

Прийде вона чи не прийде?

 

Невпинно час біжить в майбутнє,

Лиш місяць світить у пітьмі,

О, сонце ясне, незабутнє,

Згадай, прийди, явись мені!

 

Тебе чекаю опівночі,

Не залишаю сподівань,

Що знов побачу твої очі,

В яких горить вогонь бажань.

 

І серце сум страшенний крає –

Де ти, царівночко моя?

Але вона,мабуть, не знає,

Що десь її чекаю я.

 

На мить тебе не забуваю,

О, музо, мрія моїх мрій,

Як палко я тебе кохаю,

 І я тепер навіки твій.                     Ніч на 3-тє грудня 7511 року.

 

НАЩАДКАМ СВЯТОСЛАВА

 

Гей, нащадки Святослава,

Де ваш гострий меч?

Де колишня ваша слава,

Доблесть, сила й честь?

 

Де сховалась ваша мужність,

Хто її приспав?

Хто сердець міцних потужність

Так підступно вкрав?

 

Тож розплющіть свої очі,

Гляньте навкруги,

Панувати вами хочуть

Ваші вороги!

 

Та не хочуть, вже панують,

І земля свята

Стогне, бо її плюндрує

Гострий меч ката.

 

Тож, брати мої, згадаймо

Наших прабатьків,

Пісню слави заспіваймо,

Славлячи Богів.

 

І Перуну присягнемо

Із мечем в руці,

Що навіки збережемо

Славу й честь Русі.

 

І гукнемо до чужинців

Клич: “Іду на ви!”

І повстануть українці,

Згинуть вороги.

 

Гей, нащадки Святослава,

Ось ваш гострий меч,

Ось колишня ваша слава,

Доблесть, сила й честь!

 

Ніч. 16-17 грудня 7511 року.

 

 

ПРОРОЦТВО

 

Понад Києвом, на високій горі

Вогонь священний горів,

Там зібрались останні волхви

Требу чинити, співать молитви,

Й спитати у Вишніх про долю Русі,

Яку Володимир підступно христив.

Дідівські звичаї ідуть в небуття,

Нема вже язичникам вдома життя.

Полює варязька дружина на всіх –

На мужів та жінок, на старих та малих,

Хто не зрікся Богів, не пішов у Дніпро

Собі накидати чужинське ярмо.

І нищать злочинці священні гаї,

Руйнують святилища – храми старі.

Сумує і плаче київський край--

Перуне могутній, з Дніпра видибай!

А на Хоривиці чаклують волхви,

Що ж скажуть про долю їм рідні Боги?

Старійшина стиснув долоню в кулак,

Злетілися круки – не добрий се знак.

Повіяв потужно зі сходу Стрибог,

Нагнав чорні хмари, сховався Дажбог.

Лютує Перунько, гремлять страшні грози,

І ллються зі Сварги божії сльози,

А старий віщун до волхвів промовля:

“—Пітьмою вкривається наша земля!

Не буде народ бiльше Праву плекати,

Не буде по воїнам тризну справляти,

Забуде героїв своїх імена,

За зраду князівську така ось ціна!

Та буря не вічна й цей час промине,

Засяє над нами знов Сонце ясне.

Глибоке коріння з землі проросте

І Рідная Віра в краю розцвіте.

Постануть нащадки наші – волхви,

Згадають до славних Богів молитви.

Помстяться за кривду десятка століть

І вічно у праві вони будуть жить!”

Як тільки закінчив мудрець віщувать,

Ущухла стихія й громи не гримлять.

Волхви розійшлися по диким куткам,

Щоб знання зберегти й передати їх нам.

А на Хоривиці Вогонь догорав,

Нащадків славетних до себе чекав...

 

2 лютого 7511 літа.